Муза польових квітів: до 120-річчя від дня народження Катерини Білокур, української народної художниці

«Доля випробує тих, хто надумав дійти якої великої мети. І вона на їх життьовім шляху усякі перешкоди-незгоди підсовує…»
Ці рядки зберігаються на окремому аркушику в Яготинському історико-краєзнавчому музеї. І належать перу Катерини Василівни Білокур (1900 – 1961).
Катерина Білокур народилася в селі Богданівці Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині Київська область) у бідній селянській родині. Читати й писати навчилася самотужки. Перші спроби малювати робила вуглиною на шматку домашнього полотна. Фарби робила з буряка, калини, цибулі та різних трав. У 20-х роках двічі хотіла вступити до Художньо-керамічного технікуму в Миргороді та до Київського театрального технікуму, але не мала документів про закінчення семирічки. Так геніальна малярка залишилася самоучкою.
Малювала переважно квіти, які любила до нестями. Вчилася компонувати, поєднувати кольори в єдину гармонійну цілісність. У 30 – 40-х роках опанувала техніку живопису.
Завдяки сприянню співачки Оксани Петрусенко, якій Катерина написала листа, її творами зацікавилися працівники Полтавського будинку народної творчості. У 1940 р. картини Білокур експонуються на виставці в Полтаві, потім на Республіканській виставці у Києві.
1941 року відбулася персональна виставка її творів у Полтаві, що мала величезний успіх. На жаль, більшість творів майстрині втрачено під час війни.
50-ті роки – найщасливіший період творчості Катерини. Їй допомагає Спілка художників України, вона бере участь у багатьох художніх виставках. Білокур зустрічається й листується з Павлом Тичиною, Миколою Бажаном, Василем Касіяном та іншими діячами культури. У 1954 році в Парижі на Міжнародній виставці демонструються її картини, які високо оцінив Пабло Пікассо.
В останні роки життя художниця тяжко хворіла, але написала багато чудових творів. Померла вона 9 червня 1961 р. У 1977 р. в Богданівці відкрито меморіальний музей Катерини Білокур, на території якого встановлено пам’ятник майстрині.

Пропонуємо вам ознайомитися з відгуком бібліотекаря відділу літератури з мистецтва Людмили Музиченко на книгу Володимира Яворівського «Автопортрет з уяви».

Яворівський, В. Автопортрет з уяви : Роман про трагічну та дивовижну долю Катерини Білокур [Текст] / В. Яворівський. – К. : Брайт Стар Паблішинг, 2018. – 296 с.   На сторінках книги В. Яворівського «Автопортрет з уяви» (з підзаголовком «Роман про трагічну та дивовижну долю Катерини Білокур») уславлена українська народна художниця постає доброю, ніжною, талановитою, але до болю самотньою. Їй не судилося мати сім’ю, дітей. Тільки вона вміла розмовляти з квітами, і вони відкривали своїй берегині світ чарівної краси.
Вперше книга була видана ще 1981 р. і відтоді витримала багато перевидань. Найновіше, про яке йдеться, вийшло друком 2018 р. у видавництві «Брайт Букс». Цю книгу дуже приємно тримати в руках, розглядати її. На обкладинці – фрагмент картини Катерини Білокур «Квіти на жовтому тлі».
У романі нема подробиць з життя героїні, але є все те, що допомагає відчути та зрозуміти внутрішній світ і світло всесвіту Катерини, її ніжну й вразливу душу. Це книга про красу, нездоланну силу духу та диво творчості. А ще про цькування за дурне заняття – малювання з боку батьків, родичів, односельців. Про терпіння й пошук відради у своїх квітах, адже «коли немає для кого цвісти – здичавити можна…».
Несподівано в романі з’являється образ ще одного художника, непередбачуваного іспанця Пабло Пікассо. Уривки про цього митця гармонійно переплітаються з текстом про Катерину. Пікассо побачив картини Білокур на виставці в Луврі, довго стояв перед ними, мов загіпнотизований, і саме тоді сказав відомі нині слова: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ». З тієї пам’ятної виставки дві роботи з восьми не повернулися до України, бо їх хтось вкрав… Однією з них був неповторний «Цар Колос».
А ще в своїй книзі автор розповідає про давнє козацьке село Богданівку, «яке починалося з однієї глиняної хати, у якій заночував Богдан Хмель, ідучи якось з Переяслава до Пирятина…» У цьому селі й відбуваються усі події.
Зі сторінок роману навіть можна довідатися, чим пригощали в Богданівці на весіллі, якого так і не трапилося у Катерини, хоча її все життя безмежно кохав сусід і приятель дитячих забав Петро Сіроштан. Між коханням до чоловіка та творчістю вона вибрала останню, бо не змогла зрадити своїм квітам.
«Якби Катерину зрадила й ця любов, а точніше – якби вона зреклася й цієї любові, людство стало б свідком однієї з найбільших трагедій».
Слава Богу, ми маємо ким пишатися. Нехай вічною буде пам’ять про українку, що створила квітковий світ і подарувала його людям.