«Постать світового кіно»: до 85-річчя українського кінорежисера Юрія Іллєнка
9 травня цього року одному з найлегендарніших творців українського поетичного кіно, письменнику, сценаристу, геніальному операторові Юрію Іллєнку (1936 – 2010) минуло б 85 років.
З нагоди цього ювілею, відділ мистецтв центральної бібліотеки ім. Т. Шевченка підготував для вас найважливіші та найцікавіші факти творчої біографії митця.
Юрія Іллєнка знали не тільки як видатного режисера, а й як талановитого кінооператора та сценариста. Операторська робота у фільмі Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» (1964) принесла йому світове визнання. Ця кінострічка стала справжньою сенсацією, бо відкривала світові Україну, заховану в надрах російської імперії під назвою “СРСР”. Цей кіношедевр було відзначено багатьма нагородами на понад сотні міжнародних кінофестивалів, а операторська робота Іллєнка — всесвітньо визнана як новаторська та удостоєна нагороди “За колір, світло і спецефекти” на міжнародному кінофестивалі в Аргентині.
Повернення Іллєнка до національних коренів згодом знайшло своє втілення у фільмі “Криниця для спраглих” (1966, за сценарієм І. Драча), в якому він дебютував як режисер. Це була смілива спроба створити фільм про винищення українського села. Стрічка отримала дипломи Міжнародних кінофестивалів у Мюнхені та Сан-Франциско. Але в СРСР з ідеологічних причин довгий час була заборонена. Згідно з розпорядженням, фільм не просто поклали на “полицю”, а знищили, і якби не одна копія картини, що дивом уціліла, та яку таємно передали режисеру, сучасний глядач навряд чи побачив би її.
Нищівних ударів цензури зазнавав кожен наступний фільм Іллєнка. Справжнім вибухом творчого експерименту і блискучим зразком поетичного кіно стала стрічка “Вечір напередодні Івана Купала” (1968). Це звернення до легенд і переказів першоджерела, до міфологічного світу українців.
В ті часи на студію Довженка приїздив директор Венеціанського фестивалю і умовляв Юрія Іллєнка, щоб він дав цей фільм на фестиваль. Він обіцяв за нього «Золотого Лева», але з України фільм не випустили. Режисера за стрічку “Вечір напередодні Івана Купала” звинуватили у формалізмі, а сам фільм заборонили на довгих 18 років та зняли з прокату.
Удар, завданий напряму поетичному кіно, став нищівним. Юрій Герасимович згадував: “Кульмінацією моїх смертей була фраза Щербицького на XXIV з’їзді партії: “З гордістю можу доповісти вам, товариші делегати з’їзду, що з так званим поетичним кіно в Україні покінчено!”.
Третій фільм – «Білий птах з чорною ознакою». Уперше в історії кіно у фільмі головним героєм було виведено образ вояка УПА. Це стало причиною небувалого скандалу в березні 1971 р. на показі фільму делегатам XXIV з’їзду Компартії України.
Партійне керівництво назвало його «найбільш шкідливим фільмом, що колись був зроблений в Україні, особливо для молоді». Та перед тим, як потрапити на тривалий час в опалу, він встигає тріумфально вибороти Гран Прі на Московському міжнародному кінофестивалі завдяки півгодинній овації шести тисяч глядачів; отримав Гран-прі “Золота Пектораль шаха Ірану” Тегеранського МКФ; дипломи Сан-Франциського, Токійського, Сіднейського, Мельбурнського та інших кінофестивалів.
За часів незалежності Юрій Іллєнко створив кіностудію «Фест-Земля», де було знято перший в Україні фільм не на державні кошти. Це була екранізація оповідань Параджанова про його перебування у в’язниці «Лебедине озеро. Зона» (1990), яка виборола два призи Каннського кінофестивалю.
Однак в Україні ця стрічка у прокат так і не вийшла. З ексклюзивними правами щодо показу її придбала російська телекомпанія ОРТ і поклала на полицю.
Після “Лебединого озера…” творча пауза Юрія Іллєнка тривала понад десять років. Однак він навіть не думав здаватися: писав сценарії, перший в Україні підручник із кінорежисури; писав статті для українських видань; викладав на кінофакультеті Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого; влаштовував виставки власних живописних і графічних творів.
А останній фільм режисера «Молитва за гетьмана Мазепу», у якому він був сценаристом, оператором і виконавцем ролі, у 2002 році в рамках конкурсного показу Берлінського міжнародного кінофестивалю став світовою прем’єрою. Найрадикальніша його картина – мистецька фантазія на тему українсько-російських стосунків викликала неоднозначну реакцію як в Україні, так і за її межами. Для показу “Молитву…” заборонили не тільки в Росії. В Україні стрічку зняли з кіноекранів і з телебачення, не випустили на відео. Не пустили фільм і за кордон, хоча було багато пропозицій, які перекривали видатки на нього в десятки разів.
Заборона “Молитви… ” стала поштовхом до рішучого кроку Іллєнка — він зробив заяву для преси: “Я йду з кіно, бо з цією бандитською владою не хочу мати справи”.
Юрій Герасимович відкидав неодноразові пропозиції працювати у Голлівуді, незважаючи на те, що за сорок вісім років роботи в кіно він рівно половину залишався безробітним як кінематографіст. Іллєнко залишився вірним Україні до кінця, бо саме тут він пережив своє найвище художницьке вознесіння і свою Голгофу.
У різні роки на стадії сценарію були заборонені майже усі проекти Іллєнка – із 42 його сценаріїв, лише сім стали фільмами. Та незважаючи на усі перепони та переслідування він став лауреатом Державної премії ім. Тараса Шевченка, народним артистом України, академіком Академії мистецтв України, єдиним в Україні академіком Європейської кіноакадемії, а також увійшов до списку ЮНЕСКО «100 найкращих режисерів світу». Юрій Герасимович зробив три персональних виставки своїх живописних і графічних творів та заявив про себе в політиці.
Поза межами кінематографа Іллєнко виявив себе як блискучий, оригінальний літератор. Іван Драч говорив: «Для мене після того, як я прочитав його «Доповідну апостолу Петру», Юрій Іллєнко — письменник номер один в Україні». На сторінках цього тритомника він відверто розповів про своє життя. «Єдине, завдяки чому може домовитися людина з людиною, – любов, інтуїція, віра…».
Так він і жив, виростивши двох синів, написавши портрет епохи і побудувавши надзвичайний дім на кручі біля Дніпра, де і спочив 11 років тому внаслідок тяжкої хвороби, залишивши у спадок свою особливу світоглядну естетику.
Про визначну роль Юрія Іллєнка в українському і світовому кінематографі дивіться у відео-ролику.